Історія

Народження першого

Київського телевізійного центра в місті Києві

Постановою уряду про будівництво в місті Києві першого в Україні й третього в Радянському Союзі телевізійного центра "КТЦ". Із цього приводу була створена дирекція споруджуваного "КТЦ" на чолі товариша  Алексєєвим К.А.

ЦКБ Ленінградського заводу "Комінтерн" розробляв технічний  проект УКВ радіостанції "КТЦ".

Було ухвалено рішення призначити начальником ЦКБ Пальмова Н.Н., начальником  лабораторії Лебедева-Краморова А.И., головним конструктором Бесидского Г.З. На Заводі "Комінтерн" було виготовлене встаткування для майбутньої радіостанції. У регулюванні вузлів устаткування на заводі бере участь представник майбутнього телецентру інженер Омельяненко Ю.И.

Завод здійснював шефмонтаж і настроювання передавачів установлених у місті Києві. У цій роботі особисту участь приймала група працівників телецентру, що очолює Омельяненко Ю.И. у складі котрої Командиров Г.И., Ясиновский И.Л., Куделин А.М., Ковальчука П.Е., Ставицкой М.Р., Жугинского Н.Д.

1951 році засвітилися екрани  перших ста телевізорів у місті Києві. Іде перша телевізійна передача, демонструється кінофільм "Алитет йде в гори". Почато регулярне телевізійне транслювання.

Триває доведення радіостанції. До 1-го Травня, державна комісія голова якої начальник відділу телебачення МС СРСР товариш Кривошеєв М.О. приймає в експлуатацію УКВ радіостанцію Київського телецентру.

Колектив УКВ радіостанції - начальник Омельяненко Ю.И., начальник зміни -  Командирів Г.И., Ясиновский И.Д., техніки Сидоренко В.А., Ковальчук П.Е. і інші проводять роботу  з поліпшення  якісних показників передавачів і збільшенню їхньої надійності,  чіткість на виході передавача доводить до 600 замість 450, створюються резервні обхідні пристрої й вузли.

Начальник УКВр Ясиновский И.Л., старший інженер Сидоренко В.А., начальник зміни Командирів Г.И., Ставицкая М.Р., технік Ковальчук П.Е., Кудели А.М. і ін. здійснюють монтаж і настроювання станції МТР 2  I і II програми КТЦ під керівництвом начальника відділу телебачення Мінзв'язку УРСР товариша Омельяненко Ю.И.

Створено резервну радіостанцію I-ої програми "Якорь 5/165", що дозволяє забезпечити високоякісну передачу кольорового телебачення в місті Києві при активній участі Ясиновского И.Л., Сидоренко В.А., Ковальчук П.Е., Командирів Г.И., Тепцов Б.А., Кобзан В.П. Лаптєв В.Н., Мишко Д.Н., Куделин А.М., Жугинский Н.Д.

Вступила в лад Республіканська передавальна телевізійна станція, Республіканської дирекції радіозв'язку, радіомовлення й телебачення начальник РДРТ Омельяненко Ю.И. начальник РПТС товариш Сидоренко В.А.

Розвиток і модернізація

Київського радіотелевізійного передавального центра

16 серпня 1973р. новий радіотелевізійний комплекс почав свою роботу. Уведені в експлуатацію три ТВ радіостанції  «Ураган-2», «Ураган 4», «Льон-9» та трьохпрограмна УКВ ЧМ радіостанція  «Мед», комплекс устаткування телевізійної вежі, енергетичного та теплового й водопостачання.

1974 - Автоматизоване встаткування сполучних ліній подачі телевізійних програм від телецентру.

Почато переклад окінцевих каскадів телевізійних радіостанцій на  нові металокерамічні лампи ГУ-36 Б-1.

1975 - Складений і реалізований технічний проект робочого місця начальника зміни РТПЦ  із централізацією контролю за роботою  чотирьох ТВ і трьох РВ програм.

Закінчено  переклад 18 окінцевих  каскадів на лампи  ГУ-36 Б-1.

Розроблено ремонтно-перевірочний  комплекс для вимірювальних апаратур  РТПЦ.

Виготовлено  пересувну  вимірювальну стійку для настроювання ТВ радіостанцій,  блок на лампах ГУ-40 Б.

1976 - Основна увага приділялася  АФС - щорічно до 1980 р. капітальний ремонт вібраторів (15-40 шт) і розведення АФС.

1977 - Розроблені  технічні й організаційні заходи щодо експлуатації радіостанції «Мед» у  не обслуговуючому режимі із впровадженням допускового контролю 3-х УKB ЧМ  програм.

Закінчено модернізацію передокінцевих каскадів радіостанції «Мед» на лампи ГУ-40 Б.

Виготовлено й впроваджено нові екранні кільця на радіостанції «Льон».

1978 - Здійснена реконструкція 18 БМК радіостанції  «Ураган»,  «Льон»,  «Мед».

Здійснено модернізацію передокінцевих каскадів радіостанції «Ураган-2» на схему із загальною сіткою.

Розроблено й впроваджено знімні  касети сухих фільтрів замість масляних на кондиціонерах   ПР-1, ПР-8.

Впроваджено комплексну систему Керування якістю.

1979 - Виготовлені широкосмугові ЧМ збудники на верикопах,   впроваджена стереофонічні апаратури  АРС-3 на  програмі  «Промінь».

Виготовлено й впроваджено два транзисторних модулятори на радіостанції  «Ураган».

1980 - Підйом і монтаж устаткування радіостанції Т6-20/4Д на вежі, ревізія антени ДТП-IV.

Впровадження відео відеокоригувальних пристроїв на радіостанції  «Ураган»,  «Льон».

1981 - Уведена в експлуатацію четверта ТВ програма в ДЦМВ.

Уведена  в експлуатацію апаратура цеху міжміського телебачення.

Зроблено технічну й організаційну допомогу по заміні 500 кг  ліфта  на швидкісний ліфт  «Коnе».

1982 - Розроблений і впроваджений комплект апаратур стереофонії на базі стереомодулятора МОД-15 і широкосмугових ЧMB для програми  «Маяк».

Виконано  роботи  з резервування фідера  IV програми й перехід енергетики вежі від нової КТП.

1983 - Розроблена й впроваджена стійка відеокоригувальних пристроїв на радіостанції  «Льон».

Прокладено резервний фідер "Ваха"  I-ої ТВ програми.

Замінено холодильні машини на високопродуктивні з можливістю розширення комфортного кондиціювання МКТ-110-2-0.

1984 - Змонтована  радіостанція  «Дождь-2» і її АФС.

Тривали роботи з модернізації ТВ радіостанцій  «Ураган-4»,  «Льон».

1985 - Впроваджена ІІІ-я програма стереомовлення на базі апаратур МОД-15 і стійки ЧМВ.

Впроваджений ГМТ на радіостанції «Льон» ВТВ-75.

Розроблено й впроваджено систему захисту фідера радіостанції «Дощ-2».

1986 - Модернізоване встаткування KУ ІІІ-х ТВ програм.

Впроваджено апаратура корекції на сполучних лініях.

Розроблено й впроваджено ГМТ для радіостанції  «Ураган-4».

1987 - Розроблена й впроваджена схема допускового контролю передавачів звукового сполучення ІІІ-х ТВ програм  радіостанції «Дощ-2 » на робочому  місці начальника зміни.

Зроблено  ревізію антени АТП-IV.

Виготовлена й настроєна шафа керування системи автоматичного газового пожежогасіння IV-ї ТВ програми.

1988 - Впроваджений ГМТ на радіопередавачі "Ураган -2".

1989 - Модернізація ІІІ-х радіостанції "Мед" - на  РЧ-555 і РЧ-556,  впровадження стійок ЧМВ.

1990 - Уведений в експлуатацію передавач РЦТА 7 ТВК потужністю 100 Вт.

1991 - Уведений в експлуатацію передавач РПТДА потужністю 100 Вт 37 ТВК, що почав трансляцію програм ТРК "Ютар".

1992 - На передавачі 32 телевізійного каналу задіяний підсилювач потужності 1 кВт.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "ROHDE & SCHWARZ" NR 410 R1 потужністю 10/10 кВт разом з антенно-фідерною системою "KATНREIN".

1993 - Уведений в експлуатацію 3-х програмний телевізійний ретранслятор у пмт. Витріщаючи.

У с. Скибенці уведений в експлуатацію 3-х програмний телевізійний ретранслятор.

1994 - На передавачі РЦТА 7 ТВК задіяний підсилювач потужності 1 квт, виготовлений на КРТПЦ.

Уведені в експлуатацію передавачі РПТДА 35 і 25 ТВК потужністю  100 Вт і підсилювач потужностей 37 ТВК потужністю 1 квт.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ мовний передавач  "HARRIS"  HT 10 FM,  потужністю 10 квт, що транслює програму "Раді.О" на частоті 101,5 МГц.

Уведений в експлуатацію твердотільний передавач ЕВТ 5000 потужністю 5 кВт, що транслює програму "Радио-Ютар" на частоті 106,5 Мгц.

У пгт Тетіїв уведені в експлуатацію УКВ ЧМ передавачі "Росава 100М" потужністю 100 Вт на частоті 70,22 МГц і 73,1 МГц.

1995 - Уведений в експлуатацію передавач "ROHDE & SCHWARZ" NR 414 A1 32 телевізійного каналу потужністю 10 кВт, що транслює програму ICTV.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "ROHDE & SCHWARZ" NR410K1 потужністю 5 кВт транслюючий програму Радіо "Київські Відомості" на частоті 73,64 МГц.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "Росава 1000" потужністю 1 квт.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "HARRIS" PT 5 FM, потужністю  5 кВт транслюючий програму "Раді.О".

1996 - Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "ROHDE & SCHWARZ" SR 136 У1  разом з антенно-фідерною системою АПТГ-FM 1 кВт.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "QUANTUM" потужністю 5 кВт разом з антенно-фідерною системою АПТГ-FM 5 кВт.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач FMT 30555 потужністю 5 кВт разом з антенно-фідерною системою "SIRA", що транслює програму "Радіо Ютар".

1997 - Уведений в експлуатацію передавач 50 телевізійного каналу AUTV 5000 потужністю 10 кВт разом з антенно-фідерною системою "KATHREIN", що транслює програму СТБ.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач FMT 30555 потужністю 5 кВт разом з антенно-фідерною системою "JAMAT INVEST", що транслює програму "Радіо Довіра".

Ведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач  "ELETRONIKA" потужністю 1 кВт, що транслює програму "Наше радіо" на частоті  107,9 МГц.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач "HARRIS" PT 5CD потужністю 5 кВт, що транслює програму  "А+А" на частоті  105,5 МГц.

1998 - Уведений в експлуатацію PJ 5000M потужністю 5 кВт разом з антенно-фідерною системою АПТГ-FМ 5 кВт, що транслює програму  "Радіо Лідер" на частоті  101,9 МГц.

Уведений в експлуатацію УКВ ЧМ передавач PJK 156 потужністю 2 кВт, що транслює програму "Наше Радіо" на частоті  107,9 МГц.

Уведений в експлуатацію передавач 52 телевізійного каналу TVTX потужністю 5 кВт спільно в антенно-фідерною системою, що транслює програму "Новий канал".

Ще трохи історії

Після визволення від фашистської окупації одним з перших у Києві підводився з руїн Хрещатик. Він був оголошений всенародною будовою. Пам'ятаєте течею: "Люба сестронько, милий братику, Попрацюємо на Хрещатику!"?

Тоді любили й віддавали належне ефірному слову. Тож одне з найпочесніших місць на обновлюваній центральній магістралі столиці України було віддано будинку Українського радіо. Він зводився на місці висадженої в повітря у часи війни колишньої радіотрансляційної станції та частини довоєнної споруди філармонії. Через п'ять місяців після закінчення війни було прийнято урядову постанову "Про заходи по розвитку телебачення", де передбачалася чергова реконструкція Московського телецентру з переведенням на сучасний стандарт в 625 рядків і говорилося про будівництво телецентрів у Ленінграді та Києві (газ. "Известия", 12 жовтня 1945р.).

Це ж підтвердив прийнятий сесією Верховної Ради СРСР 18 березня 1946 року закон про п‘ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 роки.

Будівництво Київського телецентру розпочалося у 1949 році. До речі, постанову союзного уряду з цього приводу підписав Й.Сталін. Правда, цей факт зовсім не засвідчує особливої любові "вождя народів" до "домашнього екрана". Цікава така паралель: коли ще на зародковому етапі ТБ у квітні 1921р. В Леніну доповіли про роботи Нижегородської лабораторії по "дальнобаченню", він начертав резолюцію: "Допоможіть удосконалити і, коли доведуть до +, скажіть мені". Жодних же згадувань про інтерес Сталіна до цього виду комунікацій не залишилося. Він так і не спромігся відвідати телецентр на Шаболовці, який діяв з 1931р. Чи то не волів покидати свого кремлівського кабінету, чи то "мандражував" перед прямим ефіром (адже відеозапису тоді ще не було). Навіть 21 грудня 1949р., коли відзначалося його 70-річчя, урочисте засідання з Великого Театру по телебаченню не транслювалося, хоча вже півроку діяла пересувна телевізійна станція (ПТС-49). Певне ж, істина у тому, що Сталін не відносив телебачення до пріоритетів мас-медіа, як то він робив стосовно преси, радіо, кіно.

Та повернімося до власної історії - часів зведення повоєнного київ­ського теледому.

У Державному архіві Києва зберігається рішення виконкому міськради за № 695 від 18 квітня 1949 року "Про будівництво в Києві телевізійного центру", в якому зазначалося, що "згідно з постановою Ради Міністрів України та ЦК КП/б/У від 15 грудня 1948 року розпочинається будівництво телецентру, яке б забезпечувало проведення студійних і не студійних кінотелевізійних передач".

Місце для київського телецентру обирав особисто Микита Хрущов, який тоді був партійним і господарським керівником України.

Зі спогадів керівника повоєнної київської телебудови Костянтина Алексєєва (пізніше - директора телецентру, заступника голови Держтелерадіо України):

"Вирішили будувати у Києві телецентр, можливо, завдяки М.Хрущову. Розумієте, тому що він подивився: у Москві телебачення працює, у Ленінграді - теж. А чим Україна гірше? І ось завдячуючи йому Сталін і розпорядився виділити для будови 43 мільйони рублів - на той час то великі були гроші...

...Коли йшло будівництво, то не було дня, щоб я не бував у ЦК партії чи в Раді Міністрів. Щодня звітував... Давили? Ха, не те слово!..".

Було спроектовано і споруджено великий телевізійний павільйон (студія "А") на 270 кв.м, але спочатку введено в дію малий (студія "Б") на 150 кв.м. Характерно, що на відміну від Шаболовського телецентру в Москві, київський устатковувався виключно вітчизняним обладнанням. І річ тут не в ультрапатріотизмі.  Устаткування для реконструкції московського телецентру надходило ще згідно укладених під час війни контрактів з американською фірмою "Радіо корпорейшн оф. Америка", яке було створене на сучасній основі "батьком електронного телебачення" Володимиром Зворикіним (емігрантом з пореволюційної Росії). На час же спорудження телецентру в Києві у розпалі була "холодна війна", і будь який контакт з американськими телевізійниками припинився. Тож довелося винаходити все своє, завдячуючи чому повоєнний київський телецентр став піонером в галузі техніки ТБ не лише в СРСР, а й у Європі. Зокрема, він був першим, який від початку створювався вже з розгортанням зображення на 625 рядків (цей розроблений ще в роки війни в СРСР стандарт невдовзі був прийнятий у Європі та більшості країн світу).

Стосовно ж дати "другого народження" телебачення у Києві - тут багато різночитань щодо цифр і фактів у різних авторів.

Одні називають першим днем передач 5 листопада 1951 року, інші - 6 листопада. Треті відносять пуск Київського телецентру аж на рік далі. Наводяться й різні дані про кількість перших телевізорів у Києві -150,600,4 тисячі.

Вивчення архівних матеріалів, бесіди з ветеранами київського ТБ дають підставу дійти висновку, що днем повоєнного відродження телебачення у Києві слід вважати б листопада 1951 року, а першою офіційною передачею - демонстрацію художнього фільму "Велика заграва". Ясна річ, що у переддень 34-х роковин Великого Жовтня, яким і присвячувався пуск третьої в СРСР - після Москви й Ленінграда - і першої в союзних республіках студії телебачення, тільки й міг бути показаний такий "революційний" фільм.

Хоча технічний персонал влаштував напередодні, 5 листопада, і свою "прем'єру": на телекіноустановці під час технічної проби було "прокручено" художній фільм "Алітет іде в гори" (створений за мотивами популярного у ті часи роману Тихона Сьомушкіна). З цього приводу інженер Михайло Фетман згадував: "Перший фільм ми довго добирали. І зупинилися на стрічці "Алітет іде в гори". Нічого тут з політичної точки зору не було, а просто фільм підходив нам по щільності плівки і технічній якості". Кіномонтажниця Ольга Чернова додала: "почали демонстрацію цього фільму. Добре пройшов. Усі його подивилися, всі були такі щасливі. Боже мій – народилося наше телебачення!". А хтось з учасників того першого київського телесеансу скаламбурив: 'Тепер від "Алітета" й Українське телебачення "піде вгору"!

До речі, з цими жовтневими роковинами в Українського телебачення пов'язана ще одна подія. Дослідник УТ Валерій Цвік пише: "Ще не були обладнані студійні павільйони. Ще не були затверджені штати творчих працівників. Але 7 листопада за допомогою пересувної телевізійної станції (ПТС), за пультом якої знаходився не телевізійний режисер, а інженер-зв'язківець, було показано парад військ і святкову демонстрацію трудящих на честь 34-х роковин Великого Жовтня. У той час в Києві було 662 телевізій­них приймачів".

Істина тут у тому, що справді така трансляція була здійснена того дня. Причому, пріоритетне, бо перший жовтневий репортаж з Красної площі у Москві відбувся лише 1956 року. Одначе у наведеній цитаті є одна суттєва неточність: ніякої ПТС не було (у Києві перша пересувка з'явилася у травні 1954 року). Сприяло ж такій оказії... місце розташування Київського телецентру. Як відомо, тоді він знаходився на Хрещатику, 26. У 1951 році облицьована білим Станіславським вапняком його чо­тириповерхова споруда виходила фасадом безпосередньо на головну столичну магістраль. Будинок розташували дещо в глибині вулиці, але перед ним не було споруд сільгоспміністерства, магазину "Мистецтво", зведених дещо пізніше. Тож перші повоєнні київські телевізійники (треба їм віддати належне - люди сміливі й ризикові) прямо зі студії викотили дві телекамери на Хрещатик і включили їх в ефір під час параду та демонстрації. Звичайно, то не був добре знаний з наступних десятиліть подібних святково-ритуальних дійств репортаж: не працювали ні оператори за камерами (на їх місцях стояли техніки), ні режисер за пультом, ні коментатори. Швидше це можна вважати "технічним прогоном" (є у телевізійни­ків такий термін) з виходом в ефір. Але факт здійснення того дня позастудійної першотрансляції у Києві залишається незаперечним.

Стосовно ж кількості телевізорів - "КВН-49" з наповненою дистильованою водою лінзою перед невеличким екранчиком чи "Ленінград Т-2", то, дійсно, у листопаді 1951р. у киян їх було 662. На вулиці Ярославській, 32 відкрилася тоді ж перша спеціалізована майстерня, яка реєструвала і підключала телевізори (це радіотелевізійне ательє, хоча й вельми "модернізоване", існує й дотепер). Історія залишила нам ім'я першого клієнта, який зареєстрував тут свого телеприймача, - полковника  у відставці С.Федоровського. До речі, "приписка" телевізорів була обов'язковою, адже за користування апаратом абонент мав щомісяця сплачувати по 10 рублів (цей податок відмінили лише 1961 року, коли проходила хрущовська грошова реформа).

І щоб вичерпати тему про час першого повоєнного старту київського телебачення, з‘ясуємо, чому ж у деяких публікаціях наводиться іще одна лата - листопад 1952 року. Справа в тому, що згідно з існуючими тоді правилами повне введення до ладу новозбудованих телецентрів здійснювалося рівно рік опісля першого виходу в ефір, а функціонування обладнання до того вважалося пробним експлуатаційним періодом. У цей час воно доналагоджувалося, його можна було навіть зупиняти - і це не вважалося браком у роботі. Не було й строго затвердженого графіка виходу з передачами в ефір: вони, як правило, транслювалися двічі на тиждень обсягом 1,5-2 години (це були, головним чином, художні та документальні фільми).

1 травня 1952 року вперше з єдиного тоді діючого на Київському телецентрі малого павільйону ("студія Б") було видано в ефір великий концерт, у якому взяли участь солісти столичного оперного театру ім. Т.Г. Шевченка Елеонора Томм, Ніна Костенко, Юлія Чурюкіна, Микола Євстій та популярні тоді актори ленінградської естради Шуров і Рикунін. Вела концерт перший диктор Українського телебачення вела Новела Серпіонова.

У середині 1952 року введено у дію другий на Київському телецентрі апаратно-студійний блок - "великий павільйон" № 1 обсягом 270 кв.м (протягом наступних чотирьох десятиліть він так і залишався найбільшим у телевізійному комплексі на Хрещатику, 26). Тоді у жителів столиці вже було понад 2 тисячі телевізорів.    З'явилися телеприймачі у навколишніх селах. Зазначимо, що тодішня київська телевежа висотою 180 метрів, увінчана ще 12-метровою турнікетною антеною, була зведена на пагорбі одразу за спорудою телецентру по вул. Мало-Підвальній (нині Бориса Грінченка). Вона призначалася для передачі двох програм із зоною впевненого прийому їх на відстані до 60-70 кілометрів. Але таке було величезне бажання аматорів ловити "картинку з Києва", що умільці конструювали хитромудрі приймальні антени, підносили їх високо над дахами і одержували передачі ген аж у Житомирі - за 130 кілометрів від столиці.

Перші кроки київського телебачення були під повсякденним контролем уряду республіки. Рада Міністрів України спеціальною постановою від 31 жовтня 1952 року накреслила ряд заходів щодо завершення спорудження й оснащення Київського телецентру і водночас, як водилося за тих часів, вказала "шляхи формування телеві­зійних програм". Тож у листопаді 1952 року перша черга столичного ТЦ була прийнята у постійну екс­плуатацію і відтоді розпочалися ре­гулярні передачі Київської студії телебачення.

Як тут не провести гірку аналогію ще з однією телевізійною новобудовою в Україні - але вже через чотири десятиліття опісля тих перших повоєнних років. Йдеться про розпочате у 1983 році і не повністю завершене дотепер спорудження нового апаратно-студійного комплексу телебачення на Сирці у Києві.

З телевізійних історій початку 50-х років надзвичайно цікавою видається пов'язана з задумом спорудження телецентру, нині всім відомого під назвою "Останкінський". Для нас вона становить інтерес ще й тому, що ідея ця народилася головним чином... у Києві! Невдовзі по смерті Й.Сталіна (чим не символічний збіг?!), у другій половині 1953 року відомий розробник телевізійної техніки С.Новаковський, начальник відділу телебачення Міністерства зв'язку СРСР Ф.Большаков і голова Українського радіокомітету М.Скачко подали тодішньому керівникові Всесоюзного радіокомітету А.Пузіну пропозицію щодо необхідності спорудження у Москві багатопрограмного телецентру, який складався б з 15-20 студій, технічної бази створення телекінофільмів, позастудійного мовлення та передавальної радіостанції на 10-15 каналів і антенної вежі висотою 500 метрів (така башта мала забезпечити впевнений прийом телепрограм на відстані не менше 120 км. від Москви). Уявіть собі всю сміливість задуму, якщо взяти до уваги, що тоді в СРСР було лише три телестудії, кожна з яких мовила кілька годин на одній програмі, та й то не щодня. У тріаді авторів проекту, два перших з яких були фахівці суто з проблем телевізійної техніки, слід особливо зупинитися на особі Миколи Артемовича Скачка, який одразу після звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників очолив Укррадіокомітет і керував системою республіканського радіо і телебачення понад 30 років. Це під його началами розвивалося повоєнне радіо і ТБ в Україні. І, безперечно, в "останкінському" проекті саме він був розробником програмної концепції. Правда, ні тоді в 1953-му, ні наступного року у вищого керівництва СРСР не доходили руки до телевізійного проекту: "устатковувалася" після смерті Сталіна сама влада в Радянському Союзі. Але 15 липня 1955р. за сприяння М.Хрущова було видано постанову Уряду СРСР щодо будівництва в Москві нового телецентру і найвищої у світі башти. Почалося неспішне їх проектування. І лише коли на горизонті забовваніла "кругла дата" - 50-річчя Великого Жовтня - практичні роботи суттєво активізувалися.

А як же розвивалося телевізійне будівництво в Україні далі? Звичайно, постало питання про "домашній екран" у "першій пролетарській столиці України" - Харкові. До речі, тамтешні ентузіасти під керівництвом інженера В.С. Вовченка ще на початку 1951 року створили міський аматорський телецентр і вели пробні передачі. Водночас під студії й апаратні переобладнувалися деякі приміщення у спорудженому ще у 30-ті роки модерновому комплексі Держпрому. У 1955 році його висотну башту увінчала антена - і відтоді почала діяти друга в Україні Харківська студія телебачення. А затим розгортається бурхлива телефікація республіки. Правда, слід зазна­чити, що чітких критеріїв необхідності спорудження програмних телецентрів і розташування їх по території України в середині 50-х років ще не було вироблено. Так, М.П. Пащин на початку 1955 року писав: "В Українській РСР закінчується будівництво телецентру в м. Сталіно (нині Донецьк - ЇМ.). Дніпропетровськ, Одеса, Львів і Ялта також матимуть свої телецентри, а Чернігів, Запоріжжя, Ворошиловград (нині Луганськ - І.М.) і Кривий Ріг - ретрансляційні станції, які зв'яжуть ці міста з окремими телецентрами".

Звичайно, важко зрозуміти, чому в Криму спочатку планувалося створити телестудію не в обласному центрі Сімферополі, а в курортній Ялті (можливо, за зразок брався аналогічний підхід "старшого брата": будівництво телецентру в П'ятигорську і відсутність його у столиці краю Ставрополі?). Правда, врешті-решт у нас все ж перемогла думка на користь Сімферополя. Хоча водночас в іншому кінці півострова, у Керчі, таки зробили мініатюрний примітивний телекомплекс, який кілька років забезпечував вихід в ефір. Подібним же чином існувало телебачення у Конотопі (1961 -1968 роки).

Аналізуючи цей етап телефікації, слід звернути увагу на нерівномірність розміщення на терені України програмних телецентрів. Головним чином будувалися вони у крупних індустріальних центрах, до того ж (особливо у 50-ті роки) - переважно на сході та півдні республіки. Дійсно, чим можна пояснити, що власним телебаченням тривалий час було обділено таку велику область, як Полтавська? І вже зовсім було виключено з планів власного телевиробництва величезний регіон на захід від Києва (Житомир, Вінниця, Хмельницький, Рівне, Тернопіль, Луцьк). Можливо, поясненням цьому слугуватиме факт, на якому раніше практично ніколи не наголошувалося у нашій науковій літературі (та й періодиці теж). Справа в тому, що питання про відкриття будь-якого органу масової інформації (від заводської багатотиражки, "вечірки" до телестудії включно) вирішувалося виключно лише в ЦК КПРС. Тож, певне, московські ідеологи вважали, що неспокійному заходу України досить і двох-трьох телестудій на 10-12 областей. Власне телебачення у цих областях з'явилося лише на початку 90-х р.р, фактично - у час незалежної України.

Інший шлях телефікації - це прокладання магістралей зв'язку (радіорелейних та кабельних ліній) і введення в дію нових телевізійних ретрансляторів (РПС). Проте і при спорудженні зв'язкових ліній подачі телепередач не все виявилося гаразд. Виходячи з так званої "господарської доцільності", прокладання телемагістралей нерідко планувалося без урахування не лише місцевих інтересів, а й потреб республіки в телефікації. Пріоритет належав тим будовам зв'язківців, які забезпечували в першу чергу розширення подачі програм Центрального телебачення. Так, ще у 1959 році територією Запорізької області пройшла союзна РРЛ Москва-Тбілісі. У Мелітополі було споруджено потужний ретранслятор, через який передавалася лише програма ЦТ і не було можливості аж до 1970 року ретранслювати ні передачі УТ, ні обласної Запорізької студії. Дещо раніше УТ прийшло на екрани жителів приморського міста Бердянська тієї ж таки Запорізької області. Але республіканську РРЛ туди провели зі сторони Жданова (Маріуполя), і берданці дивилися передачі з Донецька, але не бачили телевипусків із свого обласного центру. І таких прикладів "телевізійної плутанини" чимало. Особливо взнаки це далося після проголошення державної незалежності України, коли з'явилася нагальна потреба так перекомунікувати усю телевізійну мережу нашої держави, аби програма УТ з її столиці долинала у домівки усіх жителів.

Телебачення, яке нині стало всепланетарним явищем, розпочиналося у всьому світі як суто регіональне, було виключно місцевим. Лише потім, з розбудовою кабельних і радіорелейних ліній, з появою супутникового зв'язку, воно подолало тисячокілометрові простори, об'єднавши людство, за висловом відомого канадського теоретика електронних мас-медіа М. Маклюена, в єдине "глобальне село".